День 1

Мобільна бригада у дорозі

О 7:30 ранку біля входу в готель у Кропивницькому — метушня. У цьому місті, за 150 кілометрів від лінії фронту, з квітня працює невелика база MSF. Люди вантажать медичні та логістичні матеріали у три машини. Координатор проєкту проводить останні інструктажі щодо ситуації для членів мобільної бригади і розповідає їм про заплановану роботу. Далі вони готуються до від’їзду.

Чотирнадцять людей, серед яких: лікарі, психологи, перекладачі, логісти та водії, їдуть до Голованівська. Це —селище, де живе 16 500 людей. Їхати — на захід, дві з половиною години. Машини перетинають величезні і переважно порожні поля: соя, кукурудза, пшениця чи соняшник ще не виросли. Хмарне блакитне небо та жовті квіти сої виглядають як український прапор.

Розподіл на групи відповідно до завдань

Об 11:00 команда MSF прибуває до Голованівська. У містечку зареєстровано понад 1000 внутрішньо переміщених осіб. Вони розкидані, більшість — у довколишніх селах.

Команда розділена на чотири групи. Олександр і Хуан Пабло, лікарі з Маріуполя та Аргентини, їдуть до місцевої лікарні та центру швидкої допомоги. Вони проводитимуть тренінги про роботу в ситуаціях, де є багато постраждалих, а також — про знезараження. Іншими словами — про медичне сортування, коли є багато поранених, та  про те, як надавати допомогу у разі атаки з  неконвенційної зброї.

Психологині Ольга та Аліса їдуть до внутрішньо переміщених осіб — для перевірки їхнього стану. Людям хочуть запропонувати індивідуальні психологічні консультації, а ще — групову психотерапію. Війна сильно впливає на психічне здоров'я. Багато людей страждає від таких симптомів, як сильний страх, постійний стрес або занепокоєння, відчай чи панічні атаки.

В іншій групі — акушерка Флоренсія з Аргентини, менеджерка з питань психічного здоров’я Аріадна з Мексики та перекладачка Ольга. Вони ідуть до школи, щоб розпочати дводенний семінар про сексуальне та гендерне насильство (СГН). Тим часом логіст Танаїн із Бразилії та інші працівники ідуть в гуманітарний центр, щоб передати допомогу. 

Допомога внутрішньо переміщеним особам

Там чекає Олена. Вона — колишня вчителька хімії та біології, а нині — секретар сільської ради.

«У перші дні війни сюди щодня приїжджало від 150 до 180 людей, — каже Олена, — здебільшого вночі. Багато зупинялося транзитом. Це було жахливо… ніхто не був підготовлений, тому ми організувалися, щоб виконувати різні завдання: готувати, прибирати… Всі приносили речі. Оскільки жінки з маленькими дітьми не могли залишатись в соціальних центрах, деякі місцеві жителі запропонували свої будинки. Була велика солідарність, я ніколи не бачила нічого схожого».

Син і чоловік Олени раніше жили в Києві, але переїхали сюди невдовзі після початку війни.

«Зараз дуже важливо отримувати гуманітарну допомогу, — каже Олена. «Ми можемо просити фермерів тимчасово забезпечувати їжею, але інші речі, як-от предмети гігієни, потрібні… у людей закінчуються гроші, вони вже багато витратили».

Команда MSF була у Голованівську двома тижнями раніше. Тож, перед цим візитом місцева влада розповіла про потреби: ковдри, рушники, постільна білизна, сонячні ліхтарі та наволочки.

Відчуття провини та бар'єри у постраждалих від сексуального насильства

Недалеко звідси близько 35 медичних і соціальних працівниць, вчительок і психологинь беруть участь у тренінгу про СГН. Вони говорять про відчуття провини, що може з'явитися у деяких жінок після народження дитини в результаті зґвалтування. Також говорять про бар’єри у чоловіків, які пережили насильство.

«Не важливо, у що ви одягнені, — каже акушерка Флоренсія під час розмови з групою, — на вас немає знаку, [що спонукає] до зґвалтування. Завжди винен злочинець».

«Тренінг дуже корисний та пізнавальний, – каже психологиня Ольга, яка працює у школі. «В такі часи це надзвичайно важливо, бо ми часто стикаємося з випадками насильства. Маємо приклади з Луганської, Донецької, Київської області, Бучі... Хочемо, щоб якомога більше людей знало про такі випадки».

День 2

Бюрократичні проблеми постраждалих

Наступного дня — рольова гра. Кожен учасник має свою роль: поліцейський, лікар чи психолог. Жінка, яка зображує постраждалу, тримає мотузку. Вона підходить від однієї людини до іншої і просить допомоги.

Так виникає павутина із мотузки. Вона символізує ті бюрократичні перешкоди, які мають потерпілі. І яке тут рішення? Це створення єдиного шляху, який включає усі послуги — зокрема, і медичну та психологічну допомогу. Це те, у чому MSF намагається підтримати органи охорони здоров’я у деяких частинах України.

«Наша мета – привернути увагу тих, до кого звертаються за допомогою першочергово. Це для того, щоб більше людей зверталось за цією допомогою, – каже Флоренсія. – Але це виявилося нелегко».

Через насильство люди — у вразливому стані

В іншій кімнаті психологи MSF проводять сесії психологічної допомоги із внутрішньо переміщеними особами — дорослими та їхніми дітьми. Марина та Олена родом із Донецької області. Марина приїхала сюди місяць тому, а Олена — два. Вони живуть ще з однією жінкою у порожньому будинку в селі під Голованівськом; всі жінки мають дітей від 6 до 12 років.

«Адміністрація розповіла моєму родичу, який тут живе [у Голованівську] про те місце, де ми зараз перебуваємо, — каже Олена. «Коли ми вперше приїхали, ми боялися, як люди відреагують. Ми не хотіли завдавати клопоту. Але ставлення було дуже хорошим, дуже теплим».

Обидві жінки — підприємиці. До війни Марина мала салон краси, а Олена — невеликий магазин. Зараз допомагають на кухні у селі готувати їжу та вирощувати овочі.

Сандра також ділиться про те,  як війна вплинула на її життя. Вона навчається на останньому курсі. Стане бакалавром з міжнародного менеджменту. Дівчина родом із Харкова, другого за величиною міста України.

«Я почуваюся добре, загалом, — каже Сандра. «Я жива. Зі мною батьки та чоловік. Ми одружилися тут лише місяць тому. Але я не можу читати новини. Лише однієї хвилини достатньо, щоб засмутитися і почати плакати… Я досі не можу повірити, що це можливо».

Вона з усіх сил намагається завантажити себе завданнями, як-от малювання чи написання віршів. Сандра каже: деякі друзі залишилися в Харкові, попри дуже важку ситуацію –одна дівчина, яка має маленьку доньку, живе у частково зруйнованому будинку.

«Я не сумую за жодними матеріальними цінностями, — каже Сандра, — але я сумую за своїм містом, за деревами, за будівлями. Я хотіла б просто повернутися додому».

Але потім згадує, чому вони залишили місто.

«Було дуже напружено. Я не могла з цим впоратися. Мене нудило, коли просто дивилась на їжу. Перші дні ми завжди ходили у сховище. Пізніше, коли падали бомби, ми пішли у ванну кімнату і прикрили голови подушками та ковдрами. Сіли навпочіпки й помолилися. Над будівлею пролетіли літаки. Звук бомбардування був таким гучним, що здавалося, ніби вони цілять у нас».

Готовність лікарні

У лікарні медична команда MSF завершує тренінги; Яніна та Олексій, одягнені у білі халати, знову сидять у своєму педіатричному кабінеті. Вони разом навчалися. Яніна із Запоріжжя, а Олексій — з Мелітополя. Але обоє переїхали до Голованівська два роки тому.

«З 24 лютого [початку війни] у нас поменшало пацієнтів, — каже Яніна, — але приходять із більш важкими захворюваннями. Багато людей з області виїхало з України. І багато людей, які внутрішньо переміщені, не знають точно, що ми робимо».

На стіні повно малюнків дітей, які отримали медичну допомогу. Цими малюнками вони розповідають про проблеми зі здоров’ям. Кота, наприклад, намалювала дівчинка, яка має астму.

«У перший місяць війни ми працювали вночі, — каже Яніна, — а хірургічна бригада цілодобово була в режимі готовності. Під час сигналу сирени ми разом з пацієнтами ішли до сховища. Тепер залишаємося у безпечній зоні — в коридорі. Останні місяці ми отримували гуманітарну допомогу. У сільській місцевості тренінги важливі для того, щоб персонал вдосконалював знання, не панікував і вмів діяти крок за кроком. У нас були діти з окупованих територій, як-от хлопчик з Маріуполя. Через місяць у бункері у нього розвинувся алергічний риніт [запалення слизової оболонки носа] і він був у поганому психологічному стані».

Лікарям теж непросто. 

«Я намагаюся багато не думати. Найпростіше – це просто прийти на роботу», – каже Олексій. «У Мелітополі ще досі залишається багато родичів. Мої батьки живуть біля військового аеропорту і постійно чують гул військових літаків. Люди, які намагаються виїхати з Мелітополя в інші куточки України, днями стоять на блокпостах».

Під час розмови на мобільних телефонах в усіх звучить сигнал сирени. Сьогодні вже втретє. Попередні дві були посеред ночі. У містечку різні члени команди MSF перегруповуються. Вони обідають, закінчують роботу і сідають у три машини, щоб повернутися до Кропивницького. Так завершився дводенний візит для підтримки людей у Голованівську.