Гумові капці і спогади про минуле мирне життя — часто це єдине, що мають із собою пацієнти медичного потяга «Лікарів без кордонів» (MSF). Вони їдуть в невідомість, рятуючись від смерті та поранень. 

Пан Олександр з Вугледара на Донеччині — один із 2 тисяч пацієнтів, яких уже перевіз потяг «Лікарів без кордонів».  Його запустили у березні, щоб перевозити людей з перевантажених лікарень на сході України до медзакладів подалі від лінії фронту.

В Олександра — поранена нога. Він разом із сім’єю перечікував черговий обстріл у підвалі. Хвилин за 20 здалося, що стихло. Пішов подихати повітрям. Тоді обстріл застав його зненацька.

«Я почув вибух — не такий, як попередні. Думаю, це був безпілотник. Я не встиг сховатися, отримав поранення ноги», — каже Олександр. 

У потязі «Лікарів без кордонів» його під`єднали до апарату, що збирає з рани непотрібну рідину. 

Поїздка від Донецької області до Львова, наприклад, займає більше доби. Аби підтримувати стан пацієнтів, «Лікарі без кордонів» обладнали вагони кардіомоніторами, апаратами УЗД та іншою апаратурою. У потязі — 8 вагонів. Тут — ліжка для пацієнтів, у тому числі тих, хто потребують інтенсивної терапії. І окремо — для членів їх родин. 

Сергій та Катерина — подружжя зі Слов’янська на Донеччині. Вони разом їдуть до Луцька. У Катерини цироз печінки, та вдома жінка отримати допомогу не може: з міста через війну виїхали всі гастроентерологи.

«Закрилися також майже всі аптеки. А в тих, які працюють, обмежена кількість медикаментів», — каже Сергій.  

Хоча нині потяг найчастіше перевозить літніх людей, в тому числі з хронічними захворюваннями, наші команди часто бачать і дітей.
 
14-річному Владиславу з Лимана Донецької області уламок влучив у живіт. Він поїхав на лікування до Львова разом із мамою Юлією. Вона каже: сина поранило осколками снаряда, що влучив у будинок, коли Влад грав у комп’ютерні ігри.
 
«Коли Владислава везли у лікарню, він був притомний і лаявся від болю, — каже Юлія. «Скаржився на біль у животі і на те, що не міг рухати ногами. Казав, що боїться, що не виживе».

Третина людей, яких поїзд перевозив з кінця березня по жовтень, — літнього віку та/або маломобільні. Третина — пацієнти, що мали хронічні чи інші хвороби. Ще третина — пацієнти з травмами, яким потрібне подальше лікування. 

Серед них — пані Галина із Марганця на Дніпропетровщині. Жінка каже: працює на хлібозаводі. 

«Під час моєї зміни поряд з магазином розірвався якийсь снаряд. Це був різкий вибух, і більше я нічого не пам`ятаю.  Було багато осколків, моє тіло посікло, поранена права рука».  

Після операції у Львові хоче повернутися додому. Там на неї — каже — чекає родина.

Про повернення мріє й Маргарита із Донеччини. У жінки гангрена: чорніє палець на нозі. Потрібна операція. У вересні вона поїхала із дому.

«Мені лікар казав менше рухатися. А як менше рухатися? По воду треба сходити, бо водопостачання немає; по хліб треба сходити».

З собою – каже Маргарита – взяла найнеобхідніше: кілька халатів, мило і ліки.
«Навіть взуття як такого не взяла. Я в гумових капцях. Сподіваюсь повернутися додому».